Тривалий час після розпаду Радянського Союзу Україна не мала повноцінної системи державних нагород. Не існувало також цілісних систем нагород відомств.
Центральні органи виконавчої влади мусили задовольнятися грамотами, преміями, цінними подарунками і т.п. В середині 1990-х з’явилися президентські відзнаки у вигляді орденів та медалей.
Трохи згодом указами Президента упорядкували питання відомчих відзнак. Зокрема, у 1996 р. право встановлювати такі відзнаки надали міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади. А у 1997 р. було затверджено Примірне положення про відомчі заохочувальні відзнаки.
Досить швидко міністерства, особливо силові, стали обростати цілими плеядами нагород різного рівня та характеру. В окремих випадках поряд з відзнаками міністерства існували відзнаки його департаментів, відділів тощо. Нерідко департаменти могли мати по декілька нагород, причому іноді вони ще й поділялися на ступені (іл. 1).
Врешті-решт, системи відомчих нагород стали дуже громіздкими, надто вузькопрофільними, а виготовлення відзнак потребувало значних фінансових витрат. Поширеною практикою були обміни відзнаками між керівниками, внаслідок чого деякі генерали мали нагород аж ніяк не менше, ніж ветерани Другої світової війни. Позитивним моментом можна визнати лише те, що за такої кількості відзнак деякі з них були доступні і для рядових службовців.
Щодалі, то ставало очевидним, що з усім цим розмаїттям потрібно навести лад. Тож у 2012 р. вийшов президентський указ, який затверджував нове Положення про відомчі заохочувальні відзнаки. Відтепер міністерствам дозволялося встановлювати не більше трьох нагрудних знаків, іншим центральним органів виконавчої влади – один. Крім нагрудних знаків силові відомства могли мати медалі за 10, 15, 20 років вислуги та медаль “Ветеран служби”. Нарешті, передбачалися такі види відзнак як Почесна грамота, Грамота і Подяка.
Загалом реформа навела певний лад, однак обмеження виявилися занадто жорсткими і такими, що мало враховували специфіку міністерств та їх організацію. До того ж новації перегукувалися із радянськими традиціями, коли поряд з нагрудними знаками за заслуги існували вислужні медалі (іл. 2–5).
В будь-якому разі, невдовзі до Положення почали вносити зміни в інтересах окремих відомств. Спочатку це було Міністерство енергетики та вугільної промисловості, а після початку АТО – Міноборони. На додачу до відомчих відзнак існувала окрема лінійка почесних нагрудних знаків начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України (іл. 6).
Певний час вона не мала офіційно визначеного статусу, адже такої категорії нагород не передбачав Дисциплінарний статут. Крім того, свої нагрудні знаки засновували командувачі видів Збройних Сил (іл. 7), оперативних командувань (іл. 8), начальники військових навчальних закладів і т.п. Офіційного статусу нагрудні знаки командувачів, очевидно, також не мали. Тож для того, щоб хоч якось легітимізувати їхнє існування, видаються накази про заснування відзнак з подальшим їхнім впровадженням наказом начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗС України.
У 2020 р. посаду начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗС України було розділено. Право встановлювати почесні нагрудні знаки та нагороджувати ними перейшло до Головнокомандувача ЗС України. А 23 грудня 2021 р. з’явилася нова система почесних нагрудних знаків (іл. 9).
Вона не стала досконалішою, натомість викликала цілий ряд запитань і зауважень. Так, до прикладу, одні нагрудні знаки дублювали державні нагороди, інші один одного.
Схожа практика існувала і в інших силових органах – МВС, СБУ, ДСНС (іл. 10). Там аналогом нагрудних знаків командувачів стали нагрудні знаки Головних управлінь в областях. Певний час існування нагород поза віданням міністерств відігравало позитивну роль, оскільки дозволяло згладити негативні наслідки реформи відомчих відзнак 2012 р.
Із таким станом речей силові відомства зустріли війну 2014 р. На початковому етапі бойових дій проблема нагородження бійців на передовій набула особливої гостроти. За Конституцією в.о. Президента О. Турчинов не мав права відзначати державними нагородами. Своєю чергою, системи відомчих відзнак, зведені у 2012 р. до мінімуму, не задовольняли потреби воєнного часу. Досить швидко було знайдено ситуативний вихід. Зокрема, стали практикувати вручення від імені командирів частин та з’єднань відзнак громадських організацій і просто комерційних знаків, які виготовляли на продаж виробники сувенірної продукції (іл. 11).
Дещо пізніше, приблизно з середини 2015 р., почали з’являтися відзнаки командирів бригад та інших окремих частин. Якогось єдиного підходу при цьому не існувало. В одних бригадах це були нагрудні знаки зі штифтом і гайкою, в інших – хрести чи медалі зі стандартною колодкою (іл. 12–13). Різнились вони і за своєю суттю. Так, відзнаки могли бути за конкретні заслуги, пам’ятними або ж за своєю суттю являлись “полковими” знаками.
Окремо варто також згадати відзнаки керівника Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей та командувача Об’єднаних сил. У керівника АТО була одна заохочувальна відзнака у вигляді медалі “За визволення Донбасу” (іл. 14). Вручалася вона не надто часто, але й не була рідкістю.
Після переформатування АТО в Операцію об’єднаних сил, її очолив командувач, який досить швидко заснував власні відзнаки – “Козацький хрест” трьох ступенів та медаль “Операція об’єднаних сил (іл. 15, 16). За звитягу та вірність”. Невдовзі ці відзнаки стали широковживаними, і взагалі – чи не основним видом нагород для бійців на фронті.
Поряд з цим існують відзнаки командувачів оперативно-тактичних угруповань (ОТУ). Починаючи з 2014 р. утворювали різні ОТУ: “Луганськ”, “Донецьк”, “Маріуполь”, пізніше – “Північ”, “Схід”, “Південь” (іл. 17–20). Після повномасштабного нападу росії на Україну ОТУ побільшало. Відповідно, в деяких з’явились власні відзнаки.
Назагал всі зміни форматів операцій (АТО–ООС), зміна назв ОТУ і т.п., призводили до зміни їхніх відзнак. Не дивно, що нагороди такого роду доволі різноманітні.
На початку 2020 р. Об’єднаний оперативний штаб замінили Командуванням об’єднаних сил. Це відразу призвело до заснування відзнаки командувача. Ним став нагрудний знак “За службу та звитягу” у трьох ступенях (іл. 21).
Наприкінці осені 2022 р. у Міністерстві оборони України вкотре повністю переробили систему відомчих відзнак.
Загалом встановлено тридцять відзнак – 2 нагрудні знаки та 28 медалей (іл. 22). Нове Положення про відомчі відзнаки Міністерства оборони України вийшло доволі суперечливим, оскільки воно не відповідає чинному законодавству за цілим рядом пунктів, зокрема – щодо кількості медалей.
Фактично, у Міністерстві вдались до вже звичної підміни понять. Так, “Хрест особливих заслуг” іменується нагрудним знаком, хоча насправді він має носитись на шиї, а не на грудях (іл. 23).
Більшість медалей являються хрестами і навіть містять у своїй назві слово “хрест”. А оскільки законодавство не передбачає такої категорії відзнак, то їх завуалювали під медалі. Аномально велика кількість нагород неминуче призвела до того, що деякі з них фактично дублюють одна одну, або підстави для їх отримання є доволі близькими. Варто також додати, що в окремих випадках відомчі відзнаки підміняють собою державні нагороди, що є неприпустимим. Адже нагорода від міністерства не повинна бути бар’єром для отримання нагороди від держави.
Зміни, які відбулись із нагородами Міністерстві оборони України, поки ніяк не вплинули на нагрудні знаки командувачів видів та оперативних командувань. Так, наприклад, тепер існують “Хрест Сил підтримки” від МО та відзнака командувача Сил підтримки ЗС України “Хрест Сил підтримки” (іл. 24–25).
Таким чином, війна з росією спричинила нагородний бум у військовому відомстві. Відзнаки різного штибу ростуть як гриби після дощу без огляду на доцільність їхнього існування. Зустрічаються навіть нагороди командирів окремих батальйонів (іл. 26).
В інших силових структурах кількість нагород з початком війни особливо не збільшувалася. З-поміж усіх можна виділити МВС. Там були засновані медалі “Захиснику Маріуполя” та “За участь у Харківській операції” – обидві за події 2014 р. і обидві в обхід чинного законодавства (іл. 27–28). Формально ці медалі не увійшли до системи відомчих відзнак – їх використали як пам’ятні нагороди, а потім забули.
Національна поліція України у 2019 р. отримала власну систему відомчих відзнак: нагрудний знак “Знак Пошани”, чотири вислужні медалі, а також Почесну грамоту, Грамоту і Подяку. На рівні областей ситуація кардинально не змінилася. Поступово стали повертатися регіональні “Знаки пошани”, а іноді й відзнаки іншого плану, але вже із новою символікою (іл. 29–30).
Якщо узагальнити, то на даний момент ситуація із відомчими заохочувальними відзнаками виглядає аж ніяк не краще, ніж до реформи 2012 р. Формально в міністерствах роблять вигляд, що дотримуються вимог Положення про відомчі заохочувальні відзнаки. Проте на нижчих рівнях шляхом використання лазівок у законодавстві, підміни понять, а іноді й грубого порушенням чинних норм засновують альтернативні системи нагород. Мабуть, головною проблемою є те, що кожну систему будують так, ніби інші системи відсутні. Приміром, медаль “За врятоване життя” є державною нагородою України. При цьому нова відзнака Міністерства оборони “Хрест особливих заслуг” може вручатися, серед іншого, за врятоване життя людини.
Коли створювали нову систему почесних нагрудних знаків Головнокомандувача ЗС України, наявність державної нагороди за врятування людських життів не завадила встановити почесний знак “За збережене життя”. Для його отримання потрібно врятувати життя військовослужбовцю чи працівникові ЗС України. Яка тут необхідність в окремій медалі? Чому життя військового слід оцінювати знаком від Головнокомандувача, а не медаллю від держави?
Практично кожна система відомчих відзнак силових структур має у своєму арсеналі відзнаку за хоробрий вчинок. Це, в свою чергу, дублює державний орден “За мужність”. Звісно, як і у випадку нагород за врятоване життя, можна сказати, що слід дивитись на контекст і значимість вчинку. Однак, по-перше, ніде не роз’яснено, в якому випадку слід представляти до державної нагороди, а в якому до відомчої. Таких інструкцій не існує – все залежить від розуміння того, хто робитиме подання. По-друге, врятування життя чи вияв особистої хоробрості в екстремальних умовах – події доволі непересічні. Принаймні, трапляються вони далеко не з кожним, а якщо і трапляються, то зазвичай раз на життя. Тож відтягувати отримання державної нагороди непотрібно.
Частина 2
Доволі рудиментарно виглядає у системі державних нагород медаль “За бездоганну службу” трьох ступенів (іл. 31). Свого часу її задумали як відзнаку Міністерства оборони за вислугу років. Та Президент Л.Кучма побажав включити медаль до системи президентських відзнак, а згодом вона набула статусу державної нагороди. Прив’язка ступеня до вислуги 10, 15 чи 20 років зберіглася, хоча за своєю суттю медаль є нагородою за конкретні заслуги. І хоча з часом з’явилися вже відомчі медалі за вислугу років, жодних змін до Положення про медаль “За бездоганну службу” не вносили.
Не менше суперечностей існує і всередині відомств на різних рівнях управління. Так, відчутна конкуренція між відзнаками Міністерства оборони і почесними знаками Головнокомандувача ЗС України. Йдеться про відзначення як за конкретні заслуги, так і за вислугу. Приміром, почесні знаки Головнокомандувача “Хрест “Військова Честь” та “Комбатантський хрест” мають ознаки вислужних нагород. Відтак вони можуть дублювати медалі Міністерства оборони “20 років сумлінної служби” і “Ветеран служби”.
Схожа ситуація і у МВС. Положення про відомчі заохочувальні відзнаки цього Міністерства не переглядалось з 2013 р. В ньому досі існують застарілі терміни (наприклад, “Внутрішні війська”) та ніяк не враховується наявність власних медалей за вислугу років у всіх підпорядкованих структурах. Мова йде про Нацполіцію, Нацгвардію, ДСНС, Держприкордонслужбу. Таким чином, має місце дублювання вислужних медалей МВС медалями НГУ чи ДСНС. Хтось може зауважити, що співробітники кожного органу отримують “свої” медалі, тож проблема відсутня. Разом із тим, формально вони не втрачають право на відзначення міністерськими медалями. Відомі випадки, коли особи, нагороджені медалями за вислугу років від МВС, отримували такі ж медалі від Нацполіції (іл. 32).
Тож покладатись на розуміння осіб, які роблять подання, не завжди доцільно. Натомість потрібна чітка система, яка б виключала казуси та недоречності. Підійти до вирішення проблеми можна двома шляхами. Перший шлях – чітко визначити, який саме орган має нагороджувати вислужними медалями. Другий шлях – розподілити право вручення медалей залежно від кількості років. Приміром, медалями за 10 та 15 років служби відзначає нижчий орган, за 20 і 25 років – вищий.
Цілком очевидно, що Положення про відомчі заохочувальні відзнаки потребує докорінної переробки. При цьому підходити до змін потрібно із чітко визначеною та продуманою концепцією, яка б всебічно враховувала нинішні потреби відомств. Також повинна існувати пряма заборона на заснування нагород органами, які не мають на це права, тим більше шляхом підміни понять і маніпуляцій термінами. Слід також визначити дисциплінарні покарання посадових осіб за такі дії. Тоді майбутня реформа не буде нівельована за кілька років численними порушеннями, на які будуть дивитися крізь пальці.
На що ще слід звернути увагу під час реформування? Перш за все система повинна бути зрозумілою та справедливою, а підхід до обрання відзнаки, якою має бути нагороджений співробітник, комплексним. Приміром, в деяких відомчих положеннях є пункти, в яких зазначається, що при нагородженні слід враховувати характер служби, успішність у виконанні завдань, попередні заслуги і т.п. Та все це загальні фрази і радше рекомендації, ніж чіткі правила. Наприклад, абсолютно звичним є те, коли службовець з двадцятирічною вислугою має у своєму послужному списку десяток подяк і грамот від свого безпосереднього начальника, але ніколи не подавався на відзначення, приміром, міністерською грамотою. Тобто попередні заслуги ніяк не впливають на збільшення рівня наступної нагороди.
Виходячи із зазначеного, система повинна складатись з кількох рівнів оцінки заслуг. З одного боку – система балів, які нараховують співробітникові протягом всієї служби. З іншого – термін служби, розділений на етапи, відповідно до яких визначається рівень відзнаки. Наприклад службовець із вислугою до п’яти років заохочується лише командиром (начальником) свого підрозділу, або обласним начальством. Для військових це може бути територіальне командування. В проміжку п’ять–десять років заохочення здійснюють обласне начальство/територіальне командування або начальник департаменту/командування військ. Прослуживши від десяти до п’ятнадцяти років, співробітник отримує першу медаль за вислугу. Тут слід визначитись, якого рівня буде ця медаль – відразу міністерська, чи від нижчого начальства, умовно від Головнокомандувача ЗС України, Голови Нацполіції тощо. В подальшому, окрім медалі, службовець може отримати інші заохочення від названих начальників, а також Подяку чи Грамоту від міністерства. Від п’ятнадцяти до двадцяти років особа заохочується лише на рівні міністерства. Від двадцяти до двадцяти п’яти років відзначення відбувається теж на рівні міністерства, але за наявності необхідної кількості балів особу можуть представити до державної нагороди. Це може бути, скажімо, медаль “За працю та звитягу”. Виглядає можливим також встановлення медалі при ордені “За заслуги”. Після двадцяти п’яти років служби особа представляється до державної нагороди, якщо вона не отримала її раніше. Або, при достатній кількості балів, здійснюється представлення до більш високої державної нагороди.
Звісно, дана концепція може працювати лише в рамках просування по службі, зразковому виконанні повсякденних обов’язків. Особисту хоробрість, врятування життя людей належить вшановувати державними нагородами. Що ж до визначних заслуг іншого характеру, то вони можуть відзначатися як почесними знаками Головнокомандувача ЗС України, так і відзнаками міністерств чи навіть державними нагородами. Все залежить від рівня заслуг. Також окремо потрібно розглядати пам’ятні і ювілейні медалі.
Якщо ж говорити про конкретні види заохочень, то до п’яти років служби вони мають бути у вигляді подяки, грамоти, грошової премії. За наявності вислуги від п’яти до десяти років особу можуть відзначити тими ж таки подяками і грамотами від вищого начальства, а також кваліфікаційними знаками та знаками класності. Наприклад, якщо службовець здобуває додаткову кваліфікацію, яка є не обов’язковою для його посади (парамедик, парашутист, альпініст), або опановує іноземну мову. Знаки класності вручаються на підтвердження фахового рівня за основною спеціальністю.
Нарахування балів повинно відбуватись за кожне отримання заохочення, чергове звання, здобуття освіти чи кваліфікації, отримання класності і т.п. Кількість балів може впливати на рівень наступної нагороди. Приміром, старанний співробітник із вислугою до п’яти років, який здобув певну кількість балів і був відзначений раніше безпосереднім начальником, за потреби може бути поданий на відзначення, рівень якого вищий за його вислугу. Натомість службовець із вислугою, але без достатньої кількості балів, може не подаватися до більш високих нагород. Скажімо, він може із запізненням отримати вислужну медаль.
Таким чином, першочерговою задачею систем відомчих відзнак буде заохочення до самовдосконалення, розвитку та підтримання високого рівня кваліфікації. Також це стимулюватиме до вищих показників у службовій діяльності. Адже ніщо не залишиться непоміченим і відобразиться у балах. Така система не повинна відтягувати на себе функції державних нагород. Натомість вона покликана відзначати за вислугу та корпоративні заслуги. Цим вимогам, нехай і з низкою зауважень, відповідали почесні нагрудні знаки начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗС України, які існували у 2011–2022 рр. Нарешті, кожне відомство повинно самостійно визначати (звісно, в межах розумного), кількість відзнак. Адже нічим не обґрунтовані обмеження можуть не відповідати його реальним потребам.
Читати також:
